Напередодні Дня незалежності один із провідних вітчизняних соціологічних центрів оприлюднив опитування громадської думки, згідно з яким сьогодні "за" незалежність проголосували б 62% українців, при цьому кожен десятий не пішов би голосувати взагалі. Кожен третій досі не визначився, що поганого чи доброго принесла йому незалежність, а кожен другий зовсім не відчув державної незалежності як такої.
Ці цифри миттєво стали однією з провідних тем для обговорення й винесення різних "вироків" у той чи інший політичний бік. А як інакше, якщо соціологічний зріз є унікальною відповіддю, під яку легко підігнати рішення будь-якого суспільно значимого завдання.
Проте яких би миттєвих і політично "правильних" висновків не дійшли численні коментатори, насправді важливим є те, що, незважаючи на всі суспільні настрої, в країні вже виросло покоління людей, які знають Україну лише незалежною. Україна, яка 20 років тому почала нову історію – поза межами великих імперій, поза небезпекою громадянських воєн і безглуздих кровопролить, поза нав'язаних ідеологій, але з виключним правом робити свій вибір і відповідати за нього за всією суворістю законів світового розвитку.
Зрозуміло, що дати сьогодні однозначну відповідь на питання про те, що ж принесли нам минулі два десятиліття, не можна. Не можна заплющити очі на те, наприклад, що економіка незалежної України становить лише дві третини від економіки УРСР. За прогнозами експертів, нам буде потрібно щонайменше 8 років, щоб досягти рівня 1990 року й вийти, що називається, в історико-економічний "нуль".
Значні втрати зафіксовані в металургії й виробництві електроенергії. Їх індустріальний мінус становить 36-38% порівняно з показниками 20-річної давності. Найгірше становище в легкій промисловості, виробництві побутової техніки, які ми фактично втратили, харчовій та переробній промисловості. Виробництво цукру – стратегічного, по суті, продукту – знизилося на 73%, а вершкового масла – на 82%. Наполовину скорочено потужності вітчизняного хімпрому й будівельних матеріалів.
Адже за сухими цифрами – люди, які багато що втратили й зіткнулися з невідомим "капіталізмом", який тривалий час цілком обгрунтовано називали не інакше як "диким". Але разом з тим ці ж люди, позбавлені часом навіть надії, продовжували й продовжують будувати свою державу. Продовжують сіяти хліб, стояти біля верстатів, будувати, креслити, винаходити, голосувати, народжувати дітей, навчати їх, виводити в люди, радіти їхнім успіхам і разом розбирати причини поразок.
Наші люди, як і раніше, дивують світ розробками у сферах авіабудування, освоєння космосу, комп'ютерних систем. Зрушила з місця програма розробки й виробництва унікального транспортного літака Ан-70. На нещодавньому французькому авіасалоні Paris Air Show'2011 державне підприємство "Антонов" з успіхом продемонструвало свій новий продукт – регіональний реактивний літак Ан-158. Кількість замовлень на цю машину перевищила півсотні, що дало нашим авіабудівникам право говорити про повне завантаження авіапрому аж до 2014 року. На авіасалоні в Москві (МАКС-2011) Ан-158 склав конкуренцію Boeing і Airbus. Чи це не визнання наших промислових досягнень? Нарешті, в серпні українсько-російська ракета "Дніпро" успішно вивела на орбіту український супутник "Січ-2". "Січ-2" – це супутник дистанційного зондування Землі, розроблений КБ "Південне" й виготовлений на "Південмаші" в кооперації з іншими українськими підприємствами.
Чималих успіхів ми досягли й "на землі" – змогли вивести Україну на рівень провідних експортерів сільськогосподарської продукції. За підсумками минулого маркетингового року ми увійшли до "золотого" зернового пулу – десятки найбільших постачальників – і фактично отримали істотний важіль економічного впливу у світі.
Незалежно від того, що відбувається на ринках паперових активів, фізичний попит на сировину зберігається. Це особливо помітно на продовольчих ринках, де цінові стрибки, обумовлені різким зростанням попиту на продовольство, б'ють усі мислимі й немислимі рекорди. Відрадно, що в Україні цю тенденцію не тільки вчасно помітили, а й використали як основний імпульс створення перспективних державних програм. Рік тому заяви керівництва країни про необхідність нарощування продовольчого експорту без шкоди для внутрішнього ринку здавалися не більш ніж "гарним піаром". А сьогодні потроєння обсягу експорту зернових уже не здається фантастичним – завдяки впровадженню наукових розробок та інструментів державно-приватного партнерства.
Не здаються нездійсненними й заяви профільного міністерства про різке зниження імпорту палива, зокрема, газу до 12 мільярдів кубометрів на рік з нинішніх 55 мільярдів. Ціна питання – 5 років продуманих дій, обумовлених державним рішенням, повсюдне використання енергозберігаючих та альтернативних енерготехнологій, а також нарощування власного видобутку енергоресурсів, цінність якого неодноразово обговорювалася провідними українськими фахівцями й чиновниками всіх рівнів.
Не забуваймо й про наші геоекономічні перспективи. Як держава з економікою, що розвивається, ми становили і становимо серйозний інвестиційний інтерес. Ми здатні повторити досвід держав Великої двадцятки та країн БРІК. Світовий капітал шукає об'єкти і проекти для вкладень – привабливі й довгострокові. І ми готові поборотися за цей капітал – створюючи внутрішній інвестиційний клімат, підписуючи магістральні угоди про членство в СОТ, про створення зон вільної торгівлі, зокрема, з ЄС. Переговорний процес з Європейським Союзом вкрай непростий і пов'язаний з багатьма нюансами, у тому числі політичного спрямування. Але тим переконливішою буде перемога – входження в європейський ринок на рівних правах, а не в позі прохача. Одночасно Україна має всі шанси створити й механізм співробітництва з Митним союзом. Формула "3+1" або інші механізми, які не обмежують курс на європейську інтеграцію, дозволять Україні користуватися всіма тими економічними вигодами, які відкриваються і в процесі співробітництва з країнами Євросоюзу, і з сусідніми державами – пострадянськими республіками.
Безумовно, попереду – велика робота. Щоб вийти на шлях впевненого розвитку, Україні потрібно багато чого перебудувати, перекроїти, виправити, модернізувати, переосмислити й заново вивчити. Україна починає формувати власне бачення світу, а це вкрай непросто в умовах зміни світових центрів, зміни глобальних установок і перманентного очікування чергових фінансових потрясінь. Втім, хоч би там як, ми починаємо розуміти: "часи не вибирають". Думка пафосна, але вона – істина. А якщо так, то "більшої вульгарності нема на світі, ніж клянчити і нарікати"!
У чому головний плюс 20 років незалежності? У можливості жити самостійно – своїм розумом і на свої кошти. Ми багато пережили за ці роки, але не забули, що ми – люди, а отже, самі творимо те, чим живемо, і те, як ми живемо.
Едуард Прутнік, голова правління Міжнародного фонду "Єдиний світ"
Новини
АналітикаВідеоФотоКонтакти
